07/09/2025
Мої 45👯♀️ і дорога довжиною в 3,5 роки…
З дуже великим запізненням дякую всім за поздоровлення🙏🎂мені було дуже приємно💛💙❤️
Не могла зібратися з думками, щоб написати не просто кілька слів, а викласти на папір свої думки та душу. Але, як завжди: то не на часі, бо жахливі новини, то депресивний настрій, то просто я не в ресурсі і все….. бо тексти я не вигадую і штучно не генерую, то все реалії мого життя.
Мої 45👯♀️😎Це вже четвертий день народження в Німеччині і 3,5 роки, як ми живемо в Баварії.
Ніколи не планувала жити за кордоном, бо в цьому не було сенсу та бажання. Вдома улюблена кондитерська, власні нерухомості, вся система працює, все налагоджено. Ти щаслива і нічого не боїшся, бо не треба більше за щось боротися😎
Пішов четвертий рік нашої з малим еміграції🇩🇪До цього нового життя не так легко звикнути, але в тебе нема вже іншого вибору, бо процес запустився: ти працюєш на постійному контракті на BMW, дитина ходить до школи і вільно розмовляє німецькою. Ти будуєш життя яким би воно не було, але це твоє єдине життя, на жаль, іншого не буде. І треба жити, підлаштовуватись під іншу систему, стрибати від депресивного настрою до сприйняття реальності. Але таке воно життя, де не завжди тільки від тебе все залежить, тому, якщо не можеш змінити ситуацію, змінюй до неї відношення.
Цілий рік з початку війни ми з малим висіли в повітрі, бо готувалися повертатися додому. Артем тягнув дві школи українську та німецьку. Я працювала на мініджоб у кондитерській тільки у вихідні, бо з понеділка по пʼятницю вигрібала з дитиною тисячі цих домашніх завдань. І я взагалі не знаю, як нам з моєю мамою тоді вдавалося малого так запресовувати, що ще по вечорах купу німецьких слів вчили та купу текстів і казок читали та слухали. Не знаю, як він нас ще не послав подалі, бо Артем у мене непосидючий, дуже темпераментний і ніколи не любив ці всі уроки, крім друзів і цієї шкільної тусовки.
Але це жахіття з війною все не закінчувалося…. Мій мозок, моя дитина, директор школи вимагали прийняти якесь рішення, бо в першу чергу це погано для дитини «годувати» його постійними обіцянками: ось ще трохи, все закінчиться і ми поїдемо додому. Бо життя одною ногою тут іншою в Україні призводить до таких розмов: - Навіщо мені вчити цю німецьку, якщо ми повернемося додому. Навіщо взагалі у німецьку школу ходити? Навіщо мені ці німецькі друзі, я буду спілкуватися тільки з українцями. У всьому цьому немає сенсу - бо я знову втрачу збудоване життя і буду змушений починати все спочатку. Я не хочу цього всього, я це знову не переживу!!!
Мій мозок вирішує, краще збрехати собі та дитині і на даний момент «відмовитися» від минулого, щоб якось будувати сьогодні. А потім життя покаже, що робити. Я пишу заяву в українську школу, що ми закінчуємо навчання 6-м класом і забираю документи. Ми залишаємося в Німеччині: я шукаю роботу з постійним контрактом, Артем ще глибше занурюється у німецьку мову з німецьким студентом-вчителем та купою німецьких дітей-друзів. Далі шукаю нам постійне сучасне житло, замість того підвалу-рятівника, що у нас був з першого дня приїзду до Німеччини. Все це для дитини означало, що мама прийняла остаточне рішення і ми рухаємося далі по німецькій течії.
Але я тим часом тишком-нишком від Артема веду подвійне життя- керую своєю кондитерською у Києві, це моя душа і надія на щасливе майбутнє☕️🍰💛💙Мій персонал-мої дівчата, мої десерти, стіни моєї кондитерської….. Дитину я можу обдурити, але себе не обдуриш, я не можу просто це все забути чи відрубати. Це було та є моє життя. Але поки не відпущу малого в самостійну фінансову «подорож», буду жити подвійним життям💙💛 🇩🇪
Якщо вас цікавить щось з мого життя, задавайте питання. Це надихне мене на тему моєї наступної історії💙💛
